Київенергоремонт: історія одного підприємства

Розвиток ремонтної бази Київенерго

Наприкінці 40-х років минулого століття здебільшого закінчилося відновлення зруйнованого війною народного господарства України, і перед енергетиками Києва постало нове завдання  – переозброїти електроенергетику столиці України з використанням сучасних технічних досягнень. На Київській ДЕС-2 встановлювалися котлоагрегати високого тиску, розширювалися теплові мережі міста, електростанції Києва переводилися на прогресивне щодо економічних показників газове паливо. На черзі було питання поліпшення ремонтного обслуговування енергетичного господарства столиці.
На виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 6 лютого 1949 року «Про організацію і поступовий перехід до централізації робіт з ремонту енергетичного обладнання електростанцій» та згідно з наказом Міністра електростанцій СРСР на базі тресту «Союзенергоремонт» було створено ряд виробничих підприємств з капітального ремонту обладнання електростанцій. До них увійшло і підприємство «Київенергоремонт» (КЕР).
Датою створення підприємства вважається 23 квітня 1949 року, коли в першому наказі підприємства було оголошено про включення до складу КЕР виробничої дільниці Львівенергоремонту та про призначення на посаду  директора підприємства В’ячеслава Леонідовича Яцунова.
Складним був період становлення підприємства. Спочатку постало питання модернізації та підтримки в роботоздатному стані зношеного різнотипного обладнання київських електростанцій і господарства тепломереж. Виробничо-технічної бази майже не було, бракувало засобів механізації, оснастки, інструменту, все доводилося розпочинати практично з нуля. Особливо відчувалася потреба у кваліфікованому ремонтному персоналі.
Труднощі цього періоду в історії підприємства успішно переборювали члени колективу, кадрові працівники підприємства С. С. Апатьєв, І. М. Вашуленко, С. А. Крот, М. І. Єрусалимцев, М. В. Горбатюк, М. Є. Гавура, А. П. Гранкін, брати Овсянникови, А. І. Мацевитий, А. Г. Поляков, В. В. Долинський, В. П. Козій, В. Ф. Довгань, А. П. Косогон, А. М. Білопольський, М. І. Лісовець, П. Ф. Федотов, Є. М. Гольдман, Л. П. Потєхіна, М. К. Сліпко, Л. М. Кабанець та багато інших.
У зв’язку із значним зростанням обсягів ремонтних робіт у Київській енергосистемі 1954 року наказом Міністра електростанцій СРСР підприємство було включено до складу районного енергетичного управління «Київенерго». Цим було започатковано створення в енергосистемах підприємств централізованого ремонту обладнання електростанцій, а з 1957 року Київенергоремонт став головним підрядником Київенерго з ремонту котлів, турбін, генераторів та трансформаторів енергосистеми. Це рішення значно підвищило відповідальність ремонтників за роботу обладнання, об’єднало зусилля ремонтного та експлуатаційного персоналу для підвищення надійності та економічності роботи електростанцій.
У зв’язку із створенням у 1957 р. раднаргоспів Київенерго було підпорядковано нові електростанції в Житомирі, Умані, Коростені, Бердичеві та Білій Церкві.
Один за одним вводили в дію енергоагрегати на Дарницькій, Чернігівській, Черкаській ТЕЦ. Однак ремонтне обслуговування, як і раніше, виконував Київенергоремонт, який був основним і єдиним підрядником. Підприємство створювало свої постійні дільниці в цих містах, розширювало виробництво, освоюючи нове обладнання, впроваджуючи новітні технології та підвищуючи технічну кваліфікацію своїх фахівців. Пізніше на новоспоруджених електростанціях (ТЕЦ-5 у Києві, Трипільській ДРЕС, Чорнобильській АЕС) також створювалися постійні ремонтні дільниці, які в міру збільшення обсягів робіт переростали в постійні ремонтні цехи.
Незабаром перед підприємством виникли труднощі, які полягали в тому, що Київська енергосистема та її ремонтне підприємство розвивалися в умовах, багато в чому відмінних від умов розвитку таких могутніх енергосистем, як Донбасенерго, Дніпроенерго, які до моменту створення в них енергоремонтних підприємств мали ремонтні бази заводського типу та цехи централізованого ремонту. Окрім того, для розвитку цих енергоремонтних підприємств, доцільність яких вже було доведено на прикладах, виділялися певні кошти.
У ті часи підприємство не мало належної ремонтної бази. Роботи виконували єдиним доступним тоді методом – ремонт обладнання на місці його встановлення з максимальним використанням ручної праці. Ремонтні дільниці та бригади розміщувалися в непристосованих приміщеннях, верстатний парк складався з декількох дуже зношених верстатів.
Підприємство не мало придатних приміщень для своїх служб, складів та майстерень. Природно, що технічний рівень виробництва не давав змоги виконувати весь обсяг складних і спеціальних робіт в енергосистемі, тому доводилося залучати сторонні ремонтні організації. До 1954 року підприємство мало у своєму складі всього три цехи – котельний, турбінний та електричний, а також механічну і ремонтно-трансформаторну майстерні, персонал яких виконував капітальні ремонти основного обладнання київських електростанцій.
Київська енергосистема розширювалася і розвивалася вводилися нові об’єкти, встановлювалося нове складне обладнання. 1954 року було введено в експлуатацію першу чергу Дарницької ТЕЦ, 1961 року – перші агрегати на Черкаській та Чернігівській ТЕЦ, 1969 року почав працювати перший блок Трипільської ДРЕС.
До моменту введення в експлуатацію перших великих енергоблоків Трипільської ДРЕС можливості підприємства з їх ремонту ставилися під сумнів. Проте підприємство взялося за виконання цього важливого завдання та одночасно почало створювати свою виробничу базу вносили зміни до структури ремонтного підприємства, на електростанціях організовували постійні дільниці котельного, турбінного та електричного цехів, створили ремонтно-трансформаторний і ремонтно-механічний цехи, зміцнювали апарат управління, готували кваліфіковані кадри ремонтників, накопичували безцінний досвід ремонтів складного обладнання.
У зв’язку із зростанням встановленої потужності електростанцій ремонтні дільниці підприємства вже не справлялися з великими обсягами робіт, розпочався процес реорганізації дільниць. На їх базі  створили постійні котлотурбінні ремонтні цехи, а також нові цехи 1963 року – на Чернігівській ТЕЦ (начальник цеху Дименко В. М.), 1967 року – на Черкаській ТЕЦ (Іващенко Л. А.), 1969 року – на Трипільській ДРЕС (Мокрий К. П., Горєлов М. І.). Працівники ремонтного котлотурбінного цеху (РКТЦ) Трипільської ДРЕС брали найактивнішу участь у монтажі обладнання і передпускових заходах усіх шести блоків. Цей цех першим перейшов на повне ремонтне обслуговування обладнання Трипільської ДРЕС, яке здійснював з квітня 1973 до 1992 року. У цей період електростанція мала найнижчу аварійність в Україні, особливо це стосувалося поверхонь нагрівання котлів та турбінного обладнання. У цей же час технологічним обладнанням на території станції було оснащено ряд виробничих площ та створено майстерні, у головному корпусі було виконано монтаж кабельних ліній для зварювання та термообробки, які були підключені до потужних зварювальних агрегатів ВМГ-5000. Багато енергії і праці вклали в цю роботу Карпенко Л. В., Велидченко В. Г., Буряченко В. Ф., Мокрий К. П., Горєлов М. І., Тройняк А. О., Раковський В. О., Дубицький Б. І., Лимаренко С. В., Занкін Б. Д.
У квітні 1974 року в складі Київенергоремонту було створено Чорнобильський об’єднаний ремонтний цех (Малєванов С. С., Ратушняк Ф. Д.), головним завданням якого була організація ремонтної бази та виконання передмонтажної ревізії обладнання і арматури.
У червні 1976 року спільним рішенням Міненерго УРСР, Головатоменерго та Головенергоремонту Міненерго СРСРна Київенергоремонт було покладено відповідальність за організацію та проведення капітальних та поточних ремонтів турбін ЧАЕС з допоміжним обладнанням, генераторів та високовольтних електродвигунів, трубопроводів, арматури, вентиляційних пристроїв і вантажопідйомних механізмів, пов’язаних з роботою основного турбінного та електротехнічного обладнання, а також обладнання берегових насосних станцій та пускорезервної котельні.
Після пуску першого блока 1977 року цех освоїв технологію ремонту новітнього на той час турбінного та електротехнічного обладнання та забезпечив відповідний технічний рівень виконання робіт. Це дало змогу Київенергоремонту отримати постійний дозвіл Держтехнагляду на ремонт обладнання Чорнобильської АЕС.
Враховуючи досягнутий технічний рівень та складність робіт, Державний комітет Ради Міністрів СРСР з питань праці і заробітної плати дозволив встановити Київенергоремонту як підприємству машинобудівного спрямування першу групу з оплати праці.
Виконання ремонтних робіт на ЧАЕС мало особливості, з якими раніше персонал не стикався. Довелося працювати в умовах постійного іонізуючого опромінення, обов’язково виконувати дезактивацію обладнання після його розбирання, маркування робочого інструменту, дозиметричний контроль на виході із зони суворого режиму. Окрім того, роботи на ЧАЕС вимагали високого рівня механізації у зв’язку з тим, що обладнання розміщувалося у спеціальних боксах. Персонал ремонтного цеху Київенергоремонту пройшов навчання за спеціальними програмами на цільових курсах. Особлива увага приділялася підготовці зварників для виконання спеціалізованих зварювальних робіт на обладнанні ЧАЕС. Під час планових ремонтів обладнання блока №1 було виконано значний обсяг складних спеціальних робіт та робіт з реконструкції, наприклад, реконструкцію регенеративних підігрівників, упорних підшипників турбін, сепаратора паропідігрівника (СПП).
До 1976 року підприємство вже мало 10 ремонтних цехів і окремі виробничі дільниці зварювальну, налагоджувальну, інструментальну. У цехах було організовано групи підготовки виробництва, дільниці індустріально-заводського ремонту тепломеханічного та електротехнічного обладнання.
Удосконалювалася і структура управління підприємством. Крім нових виробничих підрозділів, створювалися і зміцнювалися інженерні служби, відділи і дільниці та інші підрозділи. Органами виробничого управління та забезпечення підприємства стали відділ ремонтного виробництва (Грачиков Ю. І.), відділ головного технолога (Вашуленко І. М.), відділ головного зварника (Голянська Н. Ш., Парфенюк Г. М.), налагоджувальна дільниця турбінного цеху (Сергєєв А. П.), налагоджувальна дільниця електрообладнання (Андрєєв В. В.), інструментальний відділ (Ковбань М. Т.), відділ якості (Михайлов А. Я., Царенков А. П.), відділ матеріально-технічного постачання (Чоповський Г. К.), планово-економічний відділ (Чепель Д. Я., Пиявська Б. Ю., Микишева В. І., Новосад В. О., Солодовник І. В.).
Аналіз виробничої діяльності підприємства під час ремонтних кампаній цих років свідчив, що схема організації ремонтного обслуговування Київської енергосистеми була найбільш доцільною. Підприємство «Київенергоремонт» здійснювало функції головного ремонтного підприємства в енергосистемі та виконувало капітальні і середні ремонти енергообладнання, технічне обслуговування і поточні ремонти електростанцій. Така схема давала змогу вирішувати питання концентрації трудових ресурсів на найважливіших об’єктах і успішно виконувати основне завдання – забезпечення надійної та економічної роботи енергообладнання системи. Значні якісні зміни відбулися також у роботі ремонтного персоналу, зросла його майстерність і технічні можливості при виконанні виробничих завдань, що постали перед колективом.
У зв’язку з будівництвом другої черги ТЕЦ-5, початком спорудження ТЕЦ-6, розширенням Чорнобильської АЕС виникла потреба розширення виробничої бази системного ремонтного підприємства. При цьому особлива увага приділялася методу заводського ремонту. Складовими економічного ефекту від впровадження цього методу було поліпшення якості ремонту, збільшення у зв’язку з цим ресурсу роботи відремонтованого обладнання та значна економія коштів, що витрачалися на відрядження ремонтного персоналу. Крім того, організація індустріального ремонту поліпшувала умови праці та побуту робітників, сприяла створенню стабільного колективу ремонтників.
Новий етап розвитку підприємства розпочався у травні 1973 року після переведення його у вивільнені приміщення на території ТЕЦ-2 (директор Тонкий В. Г., головний інженер Крот С. А). З’явилася реальна можливість реалізації планів створення належної енергоремонтної бази.

Київенергоремонт - сторінки історії Фото працівників філіалів Київенергоремонту

Виробнича база створювалася здебільшого шляхом реконструкції та освоєння вивільнюваних на різних електростанціях приміщень, а також будівництва господарським способом ремонтних майданчиків. Впровадження методу заводського ремонту розпочалося після створення окремих дільниць заводського ремонту для транспортабельних вузлів енергообладнання. Було створено дільниці заводського ремонту в приміщенні розвантажувального пристрою на ДТЕЦ площею близько 2200 кв. м, у якому розмістилася котельно-зварювальна дільниця ремонтно-механічного виробництва (РМВ), у приміщеннях колишнього машзалу ТЕЦ-2 загальною площею близько 4000 кв. м працювали дільниці з ремонту допоміжного котлотурбінного обладнання та  металорізальних верстатів, а між фундаментами демонтованого турбінного обладнання розміщувалися інструментальний відділ і виробничо-зварювальна дільниця. На незабудованій ділянці території виросли цех металоконструкцій РМВ загальною площею 1580 кв. м, відкритий склад для одночасного зберігання понад 3000 тонн труб, профільного і листового металу, складські приміщення загальною площею понад 1500 кв. м.
Протягом декількох років було освоєно приміщення колишньої газотурбінної установки ГТУ-25 загальною площею понад 3500 кв. м під дільниці заводського ремонту електрообладнання, виконано значні обсяги будівельно-монтажних робіт з переобладнання цих приміщень відповідно до потреб заводського ремонту. Приміщення були забезпечені відповідним обладнанням, верстатами, оснасткою, вантажопідйомними механізмами, які відповідали потребам ремонтного персоналу. Також було побудовано допоміжні і побутові приміщення, виробничі майстерні та складські приміщення енергомеханічного відділу, зварювального виробництва і спеціалізованої дільниці з налагодження турбінного обладнання. Розширили свої бази ремонтні цехи в Чернігові, Черкасах та на Трипільській ДРЕС, одержали нові приміщення спеціалізовані котельний та турбінний цехи, дільниця з ремонту високовольтних вимикачів.
Результатом багаторічної праці із створення дільниць заводського ремонту стало виконання підприємством таких робіт:
- виготовлення поверхонь нагрівання котельних агрегатів;
- виготовлення згинів для труб великих діаметрів і товщини;
- виготовлення трубних систем теплообмінних апаратів;
- ремонт електродвигунів потужністю понад 100 кВт;
- виготовлення деталей та вузлів котельного допоміжного обладнання (ротори димососів та вентиляторів, корпуси та вали);
- ремонт трансформаторів усіх габаритів;
- налагодження систем регулювання та паророзподілу турбін;
вібровипробовування і балансування роторів турбін та інших обертових механізмів.
Такі дільниці заводського ремонту призначалися здебільшого для колекторів, трубних елементів котлів і трубопроводів, а також виготовлення металоконструкцій. Значною мірою був переозброєний механічний цех, перебазований на початку 70-х років у звільнене приміщення колишньої районної котельні на вул. Терьохіна (Куренівка). До складу підприємства увійшла дільниця в Бердичеві, що виготовляла металоконструкції для мережних підприємств та вантажні стропи для ремонтного виробництва. Саме на цій дільниці на замовлення ВЕО «Київенерго» було виготовлено металеву опалубку для будівництва монолітних залізобетонних будинків.
Виробничі дільниці поступово були оснащені машинами для вигинання труб та листів і пресовими верстатами, обладнанням для зварювання, термообробки і плазмового різання металу, механізмами для різання, зачищення і механічної обробки труб. До складу підприємства  був переданий верстатний парк механічних майстерень Трипільської ДРЕС та деяких інших підприємств. Однак, незважаючи на це, для обробки великих вузлів доводилося використовувати кооперативні зв’язки з багатьма металообробними заводами Києва. Це дало змогу заощаджувати кошти на придбання великих та унікальних верстатів для виконання разових робіт.
Створення таких розкиданих по станціях окремих дільниць заводського ремонту мало деякі переваги, але загальним їх недоліком була організаційна роз’єднаність. Тому було вирішено велику частину цих ділянок об’єднати в ремонтно-механічне виробництво (РМВ) з основним місцем розташування на території ТЕЦ-2. Було організовано централізоване забезпечення ремонтних робіт трубами і металопрокатом. Забезпечення механізованим інструментом та оснасткою виконували енергомеханічний та інструментальний відділи. На виробничо-зварювальній дільниці проводилася планомірна робота з впровадження нової зварювальної техніки та технології, підготовки кваліфікованих зварників та контролю за якістю зварювальних робіт. У тісній співпраці з Інститутом електрозварювання ім. Є. О. Патона на підприємстві впроваджувалися нові прогресивні методи зварювання, такі як напівавтоматичне зварювання самозахисним дротом, зварювання звичайним дротом у середовищі вуглекислого газу, технологія індукційного та електродугового наплавлення арматури. Спільно з інститутом ім. Є. О. Патона було проведено дослідження із зварювання трубопроводів та трубних систем зі сталі 20, 15ГС, 12Х1МФ у цехових умовах із застосуванням дуги в обертовому магнітному полі.
Інститут «Енергобуд» виконав для підприємства роботу, в результаті якої зникла потреба термообробки зварних кутових з’єднань труб з камерами із хромванадіймолібденових сталей. Відповідно до планів впровадження нової техніки на той час на підприємстві використовували установки для повітряно-плазмового різання металу, перетворювачі ЗЧІ-100 для термообробки зварних з’єднань трубопроводів, впроваджували зварювальні напівавтомати А-508, А-547, А-1230.
Використання електродів для різання металу АІР-2М дало змогу під час ремонтів у важкодоступних місцях усувати дефекти в основному металі та у зварних швах. Ці електроди були застосовані при ремонті обладнання Трипільської ДРЕС, ТЕЦ-5, ДТЕЦ. У ці роки підприємство повністю відмовилося від газового зварювання. На блочних станціях значна частина зварних швів (а на Чорнобильській АЕС усі зварювальні роботи на трубопроводах) виконувалася аргонодуговим і комбінованим зварюванням. При ремонті трансформаторів зварювання алюмінієвих шин також було замінено на аргонодугове, що сприяло значному зменшенню кількості браку.
1962 року в складі лабораторії металів Київенерго було створено групу під керівництвом Сергєєва А. П. для забезпечення контрольних вимірів вібрації турбоагрегатів, а також проведення випробування систем регулювання турбін. Завдання було виконано протягом року, і з’ясувалося, що рівень вібрації і стан систем регулювання турбін не відповідає вимогам правил технічної експлуатації.
Після переведення цієї групи до складу турбінного цеху Київенергоремонту з’явилася можливість виконання ремонтно-налагоджувальних робіт.
Група поповнилася молодими інженерами Меламедом Б. М., Пекарським А. А., Дозмаровим В. М, які пізніше стали висококваліфікованими фахівцями. Було створено бригаду слюсарів, закуплено відповідне устаткування та обладнання, виготовлено спеціальну оснастку. Значну роль у формуванні технічної політики групи налагодження відігравав головний інженер РЕУ «Київенерго» В. Л. Подгаєвський. В основу роботи було покладено плановий безперервний контроль за станом обладнання, постійний зв’язок з ремонтною (Пустовойтов В. О.) та диспетчерською (Козловський А. А.) службами Київенерго. Диспетчерська служба отримувала характеристики регулювання турбін, що дало змогу прогнозувати перерозподіл навантажень між агрегатами при аварійних ситуаціях.
Велику роль у підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців у 60-70-х роках минулого століття відігравали щорічні Всесоюзні курси з питань віброналагоджувальних робіт, що проводилися Учбовим комбінатом. На курсах читали лекції такі відомі фахівці, як Барановський М. О., Лісіцин І. С., Гольдін А. С.
1974 року група налагодження отримала статус спеціалізованої дільниці з ремонту і була виведена з підпорядкування турбінного цеху.
Велике значення для розширення технічних знань персоналу дільниці мали постійні контакти з підрозділами Дніпроенергоремонту, Харківенергоремонту, Донбасенергоремонту, а також з групою з питань вібрації НВО «Союзенергоремонт», які виконували подібні роботи.
До початку функціонування дільниці всі технологічні операції з випробування та налагодження систем регулювання, контрольного вимірювання вібрації, тарування приладів та апаратури виконувалися відповідно до положень, робочих інструкцій, формулярів. На дільниці розроблялися та впроваджувалися досконалі технологічні процеси.
Спочатку на Трипільській ТЕС, а потім і на інших електростанціях енергосистеми, підтримання допустимого вібраційного стану турбін здійснювалося без балансувальних пусків і без балансувального верстата завдяки застосуванню розрахункових методів компенсації нерівноваги роторів турбін, розроблених на ЕОМ за програмами «Баланс» та «Чутливість».
Понад 10 років тривало створення виробничої бази заводського ремонту. Весь колектив підприємства брав у цьому активну участь, але особливо слід відзначити ремонтний персонал РМВ, електроцеху, РКТЦ на Трипільській ДРЕС. Багато сил і уміння віддали цій важливій справі О. О. Майстренко, М. Є. Гавура, П. С. Білик, Ф. А. Піявський, І. А. Гасюк, Ю. І. Гез, Л. В. Карпенко, В. Г. Велидченко, Б. І. Дубицький, В. М. Русаловський, М. В. Швачко та багато інших працівників.
У ці роки не залишалися без уваги питання підвищення рівня механізації ремонту всіх вузлів і агрегатів котлотурбінного обладнання. При ремонті та виготовленні поверхонь нагрівання котлоагрегатів і теплообмінників було механізовано всі роботи з підготовки торців труб до зварювання. Створення фасок, зачищення і стикування перед зварюванням виконувалося як за допомогою типових пристосувань, що випускаються промисловістю серійно, так і за допомогою пристроїв, розроблених раціоналізаторами підприємства та виготовлених самостійно.
Було виконано значні обсяги робіт з механізації ремонтних операцій безпосередньо на місці встановлення обладнання. Свого часу на підприємстві було розроблено плани комплексної механізації ремонту енергообладнання Трипільської ДРЕС, ТЕЦ-5, ЧАЕС та інших станцій. Ці плани включали заходи, що стосуються безпосередньо механізації ремонтних робіт, а також організаційно-технічні заходи, розраховані на виконання протягом 3-5 років. Так, роботи з ремонту кульових млинів на Трипільській ДРЕС і Дарницькій ТЕЦ виконувалися із застосуванням вантажопідйомних пристроів і спеціальної оснастки, розроблених та виготовлених на підприємстві. Було механізовано всі роботи на обертових підігрівниках повітря Трипільської ДРЕС та ТЕЦ-5. Пакети регенеративних повітронагрівачів замінювали з використанням стаціонарних вантажопідйомних пристроїв, також розроблених і виготовлених на підприємстві. Місця ремонту електродвигунів та приводів обертових механізмів були обладнані відповідними вантажопідйомними пристроями.
Щороку переліки заходів переглядалися та уточнювалися з метою підготовки річних планів проектно-конструкторських робіт, що включали заходи з проектування та встановлення стаціонарних вантажопідйомних пристроїв, оснастки, розробки проектів, організації та механізації ремонтних робіт, проектів енергорозводок для електрозварювальних та термічних робіт.
Широко використовувався універсальний механізований інструмент із пневмо- та електроприводом, що дало змогу постійно підвищувати продуктивність праці та скорочувати терміни виконання робіт і кількість зайнятого на ремонтних роботах персоналу. У створеній в енергомеханічному відділі експериментальній лабораторії (Дяченко В.Д., Гонтаренко Б. В.) спільно з ученими Інституту електродинаміки АН УРСРрозроблялися та впроваджувалися нові прилади та оснастка. Так, було розроблено і впроваджено пристрої для різання труб поверхонь нагрівання, для центрування труб малих діаметрів під зварювання, для різання труб діаметром до 426 мм, магнітне кріплення для приладів оптичного центрування.
На озброєнні цехів підприємства налічувалося близько 1500 одиниць власних засобів малої механізації, понад 900 одиниць орендувалося. На оренду, придбання, виготовлення та ремонт засобів механізації щороку виділялися значні кошти. Загалом на балансі підприємства перебувала достатня кількість механізованого інструменту, такелажного обладнання, талів, лебідок, гайковертів різних типів та потужності.
На підприємстві «Київенергоремонт» щороку розроблялися плани заходів щодо скорочення ручної, важкої і соціально непривабливої праці, підвищувався рівень механізації робіт. У середині 80-х років цей показник, розрахований за затратами праці, становив близько 40% (для ремонтного виробництва оптимальний рівень механізації дорівнює близько 50%). Порівняно невисокий оптимальний рівень механізації пояснюється великими обсягами ручних слюсарно-складальних робіт, а також таких робіт, механізація яких є практично неможливою через відсутність відповідних засобів.
1979 року з метою підвищення ефективності та якості енергоремонтних робіт на підприємстві було розпочато розробку та підготовку до впровадження комплексної системи управління якістю ремонту енергообладнання. За основу впроваджуваної системи взяли систему Львівського ВО «Електрон», до якої було внесено зміни, що враховували специфіку енергоремонтного виробництва. Система включала комплекс стандартів підприємства загальною кількістю понад 80 одиниць. Впродовж наступних трьох років у ході створення системи оцінки якості виробництва було переглянуто ряд показників, внесено відповідні зміни до розрахункових формул та таблиць, почалося застосування системи вхідного контролю за якістю матеріалів, електродів, комплектуючих виробів.
У зв’язку з підвищенням якості ремонтів енергообладнання з 1982 р. було введено гарантійні паспорти ремонту обладнання, а в травні 1984 р. комплексну систему управління якістю ремонту енергообладнання підприємства «Київенергоремонт» було затверджено ВЕО «Київенерго» та офіційно зареєстровано в Українському республіканському центрі метрології та стандартизації.
Одночасно з удосконаленням технічного рівня ремонтного виробництва зросла кваліфікація робітників та фахівців. Цьому сприяло як поповнення підприємства випускниками навчальних закладів різного рівня, так і навчання персоналу на підприємстві. Більшість керівників підрозділів прийшли на підприємство молодими фахівцями здебільшого після закінчення Київського політехнічного інституту та енергетичного технікуму. Це Батюра В. Ф., Братанов В. Є., Колпаков А. В., Галузинський Г. Г., Горобець Є. В., Дозмаров В. М., Клименко В. Я., Козлов А. С., Козлов С. І., Ксендзик В. І., Лазун В. П., Оржель А. Д., Пекарський А. А., Піявський Ф. А., Солодовник І. В. та багато інших.
Щороку в Головному учбовому комбінаті набували другої професії понад 150 робітників основних спеціальностей, понад 30 фахівців підвищували свою кваліфікацію, близько 70 працівників підприємства підвищували свою освіту у вузах та технікумах без відриву від виробництва.

Випробування Чорнобилем
(Зі спогадів В. Г. Тонкого, директора Київенергоремонту в 1973-2000 рр.)

Закінчення трудового тижня квітня 1986 року не віщувало несподіванок - наближалися травневі свята.
Та уже десь о пів на шосту 26 квітня мене розбудив телефонний дзвінок. Телефонував генеральний директор ВЕО «Київенерго» Сосюкін Л.М. Не пояснюючи причин він попросив «розшукати» свій персонал – робітників Чорнобильського постійного об’єднаного ремонтного цеху.
Я невідкладно зателефонував у приймальну директора Чорнобильської АЕС Брюханова В.П. Я розраховував, що коли щось трапилось, то керівники будуть на робочих місцях і з’ясувати ситуацію найкраще в такий спосіб.
Зв’язок був, але на жаль, казенний чоловічий голос мені відповів, що нічим зарадити не може.
Я зателефонував начальнику Чорнобильського ОРЦ Царенкову А.П., телефон мовчав. Я набрав номер телефону старшого майстра турбінної дільниці Груби А.О., дружина відповіла, що напередодні він поїхав на дачу. Старший майстер електричної дільниці Зброя В.В. пояснив мені, що не знає про події на електростанції, але запевнив про відсутність персоналу цеху на АЕС виходячи з того, що при плануванні робіт на вихідні дні персонал цеху до ремонту не залучався. Про це я доповів Сосюкіну Л.М.
Деяка інформація з’явилася 28 квітня, коли на підприємство прибула частина працівників цеху, які були організовано вивезені до Києва.
Було прийнято рішення щодо розшуку всіх працівників, які були евакуйовані і перебували в основному пункті розміщення в місті Поліському.
За погодженням з керівництвом ВЕО «Київенерго» персонал Чорнобильського ОРЦ був включений до підрозділів Київенергоремонту на Трипільській ДРЕС, Черкаській ТЕЦ та Київських електростанціях з подальшим забезпеченням житлом.
Біля 25 працівників самостійно вирішували питання місця проживання та працевлаштування в межах СРСР, виходячи з рішення Уряду щодо сприяння місцевими органами влади розв’язання проблем колишніх мешканців міста Прип’яті.
Всього на день аварії на ЧАЕС підрозділ Київенергоремонту налічував 203 чоловіки персоналу
Підготовка Київенергоремонту до ремонтного обслуговування Чорнобильської АЕС почалася в 1973 році.
На початку семидесятих років при відвіданні Міненерго УРСР Міністром енергетики і електрифікації СРСР Непорожнім П.С. та Головою Державного комітету з використання атомної енергії СРСР Петросьянцем А. було заявлено, що з введенням в експлуатацію 4 блоків Чорнобильської АЕС вона буде передана в підпорядкування республіканського міністерства.
За рішенням Міненерго УРСР та Київенерго в 1974 році був створений Чорнобильський об’єднаний ремонтний цех, орієнтований на передмонтажну ревізію та наступне ремонтне обслуговування турбінного та електротехнічного обладнання.
Велику увагу діяльності Київенергоремонту на ЧАЕС приділяли перший заступник Міністра енергетики і електрифікації УРСР Толкач К.Й. та генеральний директор ВЕО «Київенерго» Скляров В.Ф.
Після введення в експлуатацію в 1977 році першого блоку потужністю 1000 Мвт Київенергоремонт отримав постійний дозвіл Держтехнагляду на ремонт обладнання ЧАЕС, а Державний комітет Ради Міністрів СРСР з праці і заробітної плати враховуючи складність робіт та рівень відповідальності дозволив підприємству встановити для персоналу першу групу з оплати праці.
В післяаварійний період в першій декаді травня 1986 року персонал Чорнобильського ОРЦ приймав активну участь у розконсервуванні пускорезервної котельні для забезпечення подачі гарячої води на санітарні пропускники, навантаження на які значно збільшилось.
Після спорудження захисної стіни між блоками № 2 та № 3 з початку червня почався аварійно-відновлювальний ремонт турбін блоків № 1 і № 2.
Я кілька разів брав участь в засіданнях у кабінеті головного інженера ЧАЕС Штейнберга М.О. з питань організації і виконання цих робіт.
Для персоналу на ремонтах був застосований вахтовий метод, який передбачав двотижневий період з 12-годинним робочим днем без вихідних. Відпочивав персонал в піонерському таборі «Казковому» на відстані біля 30 км від електростанції.
Вахти комплектувалися персоналом колишнього Чорнобильського ОРЦ то інших підрозділів Київенергоремонту в межах 25-30 чоловік.
Весь персонал забезпечувався індивідуальними касетами для контролю за радіаційним опроміненням, контроль здійснювався підрозділом ЧАЕС, індивідуальні дані за кожну вахту передавались Київенергоремонту.
Всього в ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС приймали участь 200 працівників Київенергоремонту.
Списки учасників ліквідації аварії на ЧАЕС розміщені в іменному розділі сайту музею енергетики Київенерго, включаючи і тих хто перейшов працювати до Київенергоремонту в наступні роки (21 чоловік).
Хотілося б перелічити багатьох із тих, хто серед учасників ліквідації аварії, але не можу не згадати Бурлакова А.П., Грицая І.Г., Грубу А.О., Мардіяна В.О., Плискунова О.П., Ткачова В.М., Царенкова А.П., Шабуніна Є.А, Полозенка І.О., Москаленка М. І., Бережного М. А., Бородієнка М.П., Говорова А.П., Гиренка О.М., Данилова М.П., Коваленка В.В.
Після відновлення експлуатації енергоблоку № 1 в жовтні, енергоблоку № 2 в листопаді 1986 року частина персоналу Чорнобильського цеху погодилася перейти працювати на Чорнобильську АЕС з 1 грудня 1986 року, яка перейшла в підпорядкування створеного Міністерства атомної енергетики СРСР.

Перехід у новий статус

Наприкінці 80-х - початку 90-х років у ході економічної реформи підприємство перейшло на господарський розрахунок як структурна одиниця ВЕО «Київенерго». Колектив відчув свої нові права та велику відповідальність. І хоч реформа робила лише перші кроки, а нові методи господарювання ще лише освоювалися, це позитивно позначалося на вирішенні багатьох виробничих і соціальних завдань та на відносинах у колективі. Перехід підприємства на частковий госпрозрахунок, використання бригадного підряду розширили межі самостійності окремих підрозділів, цехи і дільниці одержали можливість самостійно використовувати фонд заробітної плати. Це було важливим засобом стимулювання продуктивності праці та підвищення ефективності виробництва.
Підприємство «Київенергоремонт» мало великий досвід застосування бригадних форм організації праці ще з 1976 року у зв’язку з капітальним ремонтом двох блоків 300 МВт на Трипільській ДРЕС.
Беручи до уваги великий обсяг ремонтних робіт, обмеженість ремонтного майданчика, енергосистеми, стислі строки, дефіцит висококваліфікованого ремонтного персоналу, особливо зварників, було ухвалено рішення про експериментальне застосування методу бригадного підряду. Починаючи з 1976 р., ця форма організації праці застосовується на об’єктах, ремонт яких проводився як закінчений комплекс взаємопов’язаних робіт.
Аналіз результатів впровадження бригадного і дільничного підряду підтвердив дієвість цієї форми організації праці, її економічність. Підвищилася продуктивність праці бригад, знижувався дефіцит ремонтного персоналу в розпал ремонтної кампанії, ефективніше використовувався робочий час, що сприяло достроковому виконанню ремонту. У подальшому бригадний підряд широко застосовувався з урахуванням набутого досвіду.
Великий вплив на успішне впровадження нових форм організації і стимулювання праці мало творче, зацікавлене ставлення до цієї справи начальників ремонтних цехів Трипільської ТЕС Карпенка Л. В., Чернігівської ТЕЦ Єременка О. І., Черкаської ТЕЦ Іващенка Л. О.
Результатом роботи по-новому було підвищення ефективності праці. Бригади забезпечили високі кінцеві результати, якість роботи значно покращилася, зміцнилася дисципліна, з’явилася щоденна самооцінка праці, підвищився інтерес до аналізу виконання техніко-економічних показників роботи за зміну, місяць, рік. Одночасно зросли вимоги до інженерної, організаційної, економічної та управлінської підготовки виробництва, до матеріально-технічного забезпечення робочих бригад.
Впровадження нового господарського механізму, крім підвищення заробітної плати, дало змогу підприємству більш активно вирішувати гострі соціальні питання, найважливішим з яких стало забезпечення житлом. Підприємство отримало можливість вирішувати житлове питання різними шляхами це й участь у молодіжних житлових кооперативах та добровільних будівельних товариствах, будівництво житла господарським способом та отримання житла за паї.
Для забезпечення літнього відпочинку працівників підприємства та членів їх сімей спільно з Інститутом електродинаміки АН УРСР було збудовано базу відпочинку в с. Надинівка. Працівники мали можливість проводити свої відпустки на базах відпочинку в Місхорі та Миколаївці, відправляти своїх дітей у табори до Ворзеля та Українки. Будівництво та облаштування цих закладів проводилося з участю працівників підприємства.
Значну допомогу підприємство надало київській школі №104, ПТУ-І11  Подільського району м. Києва та ПТУ-2 м. Українки, підшефному колгоспу ім. Ватутіна Іванківського р-ну та радгоспу «Бузівський» Києво-Святошинського р-ну.
З активною участю працівників Київенергоремонту було обладнано госпіталь інвалідів Великої Вітчизняної війни, міську станцію швидкої допомоги та інші об’єкти у місті та районі.
Більш активною стала участь працівників у безпосередньому управлінні підприємством. Було створено Раду трудового колективу, значну частину якої становили найбільш авторитетні та активні представники Київенергоремонту.
Виборна система керівників підрозділів, заміщення посад на конкурсній основі – все це дало змогу залучити до управління виробництвом працівників, яким довіряли, майстрів своєї справи, здатних враховувати інтереси суспільства, колективу і кожного працівника.
1991 року, після розпаду СРСР, здобуття Україною незалежності та у зв’язку з поступовим переходом до ринкових відносин найбільш ефективним шляхом до господарської самостійності для Київенергоремонту став перехід на орендні відносини з ВЕО «Київенерго». 1992 року після прийняття Закону України « Про оренду», згідно з наказом ВЕО «Київенерго» №187 підприємство «Київенергоремонт» 9 жовтня 1992 року було зареєстровано у Фонді держмайна як самостійне орендне підприємство. Набуття Київенергоремонтом нового статусу стало необхідним кроком до економічної самостійності, а його досвід допоміг іншим підприємствам уникнути можливих невдач та помилок.
Головний результат переходу на орендні відносини – збереження трудового колективу, його кваліфікованих кадрів, забезпечення соціального захисту працівників підприємства, що в умовах інфляції гарантує належний рівень життя.
Оренда, надавши певну економічну свободу, сприяла істотному поліпшенню якості роботи колективу. Зросла продуктивність, підвищилася зацікавленість працівників у результатах своєї праці. Це пояснювалося тим, що заробітна плата не обмежувалася тарифною ставкою, а залежала від обсягу виконаних робіт.
З переходом на орендні відносини ВЕО «Київенерго» та АТ «Київенергоремонт» стали рівноправними партнерами.
В подальшому у 1992 році договір оренди був укладений між Фондом державного майна України та Радою орендарів орендного підприємства «Київенергоремонт», а в лютому 1994 року відбулася реєстрація відкритого акціонерного товариства «Київенергоремонт» зі складом засновників з ФДМУ та організації орендарів ОП «Київенергоремонт».
В тому ж році було здійснено викуп державної частки майна, випуск акцій ВАТ «Київенергоремонт» та отримано від ФДМУ «Свідоцтво про власність».