Історія розвитку винахідництва в різних суспільствах
Зіставлення розрізнених фрагментів наукових, релігійних текстів та фактів прадавнини дає змогу висунути припущення, що осягнення світу того часу винахідниками базувалося на іншому, порівняно з сучасним, аксіоматичному підгрудді, що й привело до існування незнаних сучасною технікою методів обробки природних матеріалів, хімічних технологій створення штучних матеріалів.
Фрагменти текстів свідчать, що протягом III – ІІ тис. до н.е. в Єгипті, Китаї, Індії панувала настанова про те, що коли винахідник бере на себе функцію створення штучних об’єктів, він створює, на відміну від живих речей, що функціонують в гармонійному потоці природних циклів, мертві перервні речі, що не узгоджені з законами природи.
Складається враження, що винахідники ранніх цивілізацій не мали ніяких перешкод і забобонів у розвитку знання, однак, керуючись дуже значними і виваженими настановами, доклали чимало зусиль, щоб деякі досягнення наукової думки ніколи не були оприлюднені і не були широко розповсюджені.
Зіставлення археологічних даних та загальнотеоретичних настанов прадавнього природознавства, що збереглися в символах та алегоріях міфів священних релігійних книг, про взаємопов’язаність усіх процесів у Всесвіті, дають змогу стверджувати, що протягом III – ІІ тис. до н.е. розвиток техніки свідомо та досить жорстко корегувався в усіх ранніх цивілізаціях.
Управлінські інституції ранніх цивілізацій контролювали розповсюдження механізмів, що замінювали б людину в технологічних процесах, таким чином свідомо і фактично, коригуючи процес відчуження людини від результатів праці. Також існували, закріплені релігійними моральними заборонами та управлінськими законами, засоби запобігання надвиробництва, що вивільнило б широкі верстви населення та викликало б необхідність вживання соціальних або силових заходів…
Значно пізніше ремесло ковалів-винахідників ставало у пошані усіх народів світу. Така уява людей була викликана тим, що коваль міг змінити форму самого міцного матеріалу в природі та володів секретами його обробки.
І все-таки, існує така думка, – якби не людські лінощі, догматизм, керування настановами, та релігійними переконаннями, які докладали чимало зусиль, щоб деякі досягнення наукової думки ніколи не були оприлюднені і не були широко розповсюджені, і не жертовне служіння науковців-винахідників ранніх цивілізацій, які мали перешкоди для розвитку знання (адже винахідництво багато часу, ще і переслідувалось, або не підтримувалось), то ми ще й досі жили б у земляних печерах. В цьому більше правди, ніж вигадки.
Перші винаходи зумовлені не стільки прагненням їх безіменних авторів винайти щось нове, як бажанням полегшити собі життя, створити комфортніші умови, витрачаючи при цьому менше фізичних зусиль. Згодом до винахідників відношення суспільств весь час змінювалось і вони ставали шановані в суспільствах. Можливо, сьогодні їхні імена менш знані широкому загалу, проте всесвітньо відомі товариства, концерни і корпорації, де працюють зараз такі люди, бережуть і цінують їхній інтелект, оскільки від інновацій винахідників залежить і конкурентоспроможність їх продукції, і їх прибутки.
Якщо, приміром, провести глобальне соціологічне опитування, то мільярди жінок назвали б винахід дитячої коляски, пральної, швейної, посудомийної машин набагато важливішим відкриттям, ніж створення отруйних бойових речовин, тротилової або атомної бомби, за виготовлення яких винахідники одержували високі винагороди та високого рівня – соціальний захист.
Більшість того, що полегшує наш побут, було придумано винахідником, а вже потім зусиллями інженерів, технологів, робітників перетворилося на товар.
Деклараціями про запровадження новітніх технологій, інноваційної моделі економіки, модернізацію енергетичного комплексу країни, – вирішити добрі наміри неможливо.
Наша держава, на жаль, не може похвалитися ні золотими медалями на міжнародних виставках винахідництва, ні передовими технологіями, ні бережливим і шанобливим ставленням до тих, хто міг би їх запроваджувати. Хоча інколи на сесії Верховної Ради, під час різних заходів виборчої компанії згадують про те, що Україна втрачає свій інтелектуальний потенціал через відплив за кордон науковців, програмістів, фахівців у галузі високих технологій. Після таких згадувань лунають заклики про необхідність створення умов, за яких висококласні спеціалісти поверталися б додому.
Не думаю, що хтось може назвати хоча б один такий випадок, коли запрошений іноземним товариством український фахівець повернувся додому через те, що йому в Україні запропонують кращі умови? Хоча багато читав про вчених та інженерів-винахідників, з історії розвитку енергетики, які не погодилися на високі закордонні заробітки суто з патріотичних міркувань, – та це було давно. Останній приклад — це виняток з правил, а наші втрати інтелектуальної еліти, мабуть, сягнули десятків тисяч.
Інакше не може бути. Адже ще з перших днів незалежності України попри гучні заяви, які проголошувалися на урядовому рівні, – про необхідність вироблення загальнодержавної стратегії побудови конкурентоспроможної економіки, заснованої на інноваціях, якихось істотних зрушень у цьому напрямі так і не відбулося. Частка нашої країни у світовому обсязі торгівлі наукомісткою продукцією становить 0,1%. За даними, наведеними професором, академіком АН вищої школи України, заслуженим винахідником України Юрієм Кузнєцовим, нині в Україні 47 тисяч винахідників і раціоналізаторів, що у 20 разів менше, ніж їх було два десятиліття тому, а кількість патентів на рік не сягає і двох тисяч, що у 15 разів менше, ніж, приміром, у США. В одному зі своїх інтерв’ю голова Державної служби інтелектуальної власності Микола Паладій зазначив, що в Україні запатентовано понад 100 тис. винаходів, авторами яких є майже 20 тис. винахідників, але лише 20 з них змогли впровадити чи продати свої винаходи із зиском для себе чи свого бізнесу. А от яка зараз ситуація з винахідниками в державі?
За підсумками конкурсу «Винахід року» кращим молодим вченим України став харків'янин Олександр Мірошник. Доцент кафедри комп'ютеризації та інтегрованих технологій Харківського університету сільського господарства ім. П. Василенка послав на конкурс дюжину корисних в побуті винаходів. «Винаходити я почав тоді, коли став писати докторську дисертацію. Щоб її захистити, необхідно було зробити не одну корисну модель. Так, всього за рік я зробив 5 винаходів і спорудив 8 корисних моделей. Все це я відправив у вересні минулого року на конкурс», - поділився в газеті «Сьогодні» Олександр Мірошник. Члени журі високо оцінили розробки харківського винахідника і навіть вирішили, що три з його ноу-хау гідні посісти перші місця на п'єдесталі переможців. Перше місце зайняв «перемикач відпаювань трансформатора». Цей прилад допоможе уникнути різких перепадів напруги в мережі, від яких найчастіше страждає побутова техніка і, як неодноразово писала газета «Сегодня», вигорають цілі квартири. «На підстанціях встановлюється безконтактний перемикач між фазами. Він забезпечує належні 220 вольт. Досягається це перемиканням відпаювань. Він їх перемикає в залежності від кількості споживаного струму в одному будинку", - пояснює молодий учений. Друге місце зайняла корисна модель Олександра Мірошника, дія якої також направлена на те, щоб в будинках була допустима напруга. «Від трансформатора йде лінія електропередачі. Вона в кожен будинок має подавати напругу 220 вольт. Але, на жаль, наші лінії часто втрачають напругу по дорозі. Наприклад, на початку лінії дійсно 220 вольт, а до споживача доходить всього 180. Це також позначається на роботі техніки », - говорить Мірошник. Вчений пропонує встановлювати на лінії електропередачі вольто-додавальний трансформатор, завдяки якому в квартирах завжди буде стабільна напруга. Третю переможну розробку Олександр Мірошник називає «пристроєм моніторингу параметрів якості електродвигунів». Складний прилад зовні нагадує електролічильник, але з більш складною «начинкою». «У кожного двигуна є термін служби, а це пристрій зможе визначити, чи здатний двигун прослужити гарантованих 10 років в наявному електричному середовищі. Він прорахує, в яких умовах електродвигун працюватиме нормально, а в яких - перегріватися, псуватися і, відповідно, гарантований термін не відпрацює», - говорить молодий науковець. Корисним пристроєм вже зацікавилися на приладобудівному заводі ім. Шевченка. Заводчани розробляють дослідний зразок пристрою, щоб його можна було випробувати в справі. Проте заводчани цілий місяць просиділи без світла, тому, коли прилад побачить світло, поки невідомо. Вчений запатентував всі 12 винаходів, – за три з них отримав грамоти!!!
Фактично конкурентоспроможність вітчизняних товарів на світовому ринку прямо пропорційна зниженню творчої активності українських винахідників. Адже без реального новаторства технології не вдосконалюються. І, як наслідок, вироблена нашими підприємствами продукція не належить до кращих світових зразків та не може становити їм належну конкуренцію. Справа в тому, що у високорозвинених країнах 70% винаходів, які набули форм конкретного товару, створені на великих фірмах, 20 — на малих та середніх і лише 10% — індивідуально. Тобто там великі підприємства зацікавлені у людях з інноваційним мисленням. В нашій країні, коли говорити про винаходи, то зацікавлення у людях з інноваційним мисленням на підприємствах годі чекати. Окрім того, наші «індивідуалісти» замість винагород одержують лише проблеми, оскільки не мають коштів на виготовлення експериментальних зразків, упровадження винаходів у практику, а їхня інтелектуальна праця перетворюється на "сізіфову працю" в переносному значенні, – безплідну, важку, нескінченну роботу. Адже на більшості підприємств їх просто не хочуть слухати, бо власники не хочуть вкладати кошти у новації, а прагнуть витиснути все, що можна, з діючого обладнання, навіть без належного ремонту, відкладаючи модернізацію на потім. Тому ключ до успіху у вирішенні винахідницьких завдань, — у чиновницьких кабінетах держави. І саме від того, якою буде стратегія влади, значною мірою залежить, чи справді ми ввійдемо в коло високорозвинених країн, чи назавжди залишимося сировинним придатком Європи.
Світ давно переконався в тому, що саме інтелектуальна власність є провідною у процесі формування національного багатства. У нас про це всі знають, однак практичних кроків для перетворення теорії на практику не здійснюється. Про тих, хто десятиліттями веде виснажливу боротьбу за втілення своїх інтелектуальних розробок у життя, які переконалися, що легше подолати кола пекла із Божественної комедії, – змальовані Данте, в якій поет хотів сповістити всіх про небезпеку, що загрожує біді і бив тривогу, розкриваючи перед усіма свою добре продуману і строго розраховану картину і систему мирських і людських справ, ніж вийти з кола, по якому їх запускають чиновники. Переконливим підтвердженням цьому може бути досвід, набутий за багато років винахідницької діяльності Степаном Філіпчуком – людиною, яка здобула дві вищі освіти та запатентувала майже 60 своїх винаходів у майже 20 галузях техніки. Тринадцять років тому йому інженерові Інституту теоретичної фізики було присвоєно звання «Кращий винахідник НАН України», проте донині більшість винаходів Степана Павловича так і лежить мертвим капіталом. Усі розробки, про які він розповідає, це не просто прожекти чи мрії, а реальні проекти, захищені патентами і високо оцінені науковцями та фахівцями. Одним із найголовніших своїх винаходів він вважає вітроелектроустановку (ВЕУ) без пропелерних крил, що може працювати при швидкості вітру з 1 м/с. Її можна встановлювати на подвір’ях господарств, лікарень, шкіл, у парках, на дачах, турбазах та де завгодно. ВЕУ працює безшумно, не боїться блискавок та шквальних вітрів. Нинішні пропелерні ВЕУ починають працювати від швидкості вітру 6 м/с. Але оскільки місць, де б повітряні маси постійно рухалися з такою і більшою швидкістю обмаль, то «вітряки» часто простоюють, займаючи чималі площі, на яких можна було б вирощувати
сільськогосподарські культури. І хоча на його ВЕУ, як стверджує Степан Філіпчук, є позитивні висновки тодішніх директора Інституту нетрадиційних джерел електроенергії Володимира Шульги та керівника Міністерство природи Василя Шевчука, інших учених, вона так і не стала навіть експериментальним зразком, не кажучи вже про серійне виробництво. Так само, як і гідравлічний двигун — теж захищений кількома патентами. На відміну від існуючих міні ГЕС, коли воду заганяють у трубу, де турбіна пропелерного типу перемелює разом з водою всю живність, що туди потрапляє, винахід Степана Філіпчука працює від вільного потоку води, залишаючи річку суднохідною та не завдаючи шкоди флорі й фауні. Технічне рішення цього патенту розшукали в Німеччині і надіслали автору лист із рекомендацією запатентувати його у них та в інших країнах. А от в Україні на винахід — нуль уваги. Як і ще один його винахід — водяний двигун, ефективну роботу якого можуть забезпечувати водоспади, починаючи від 1 м заввишки і до 50 м завширшки. В активі винахідника — використання світлової, енергії морських хвиль, лічильник витрат газу у трубах великого діаметра та високого тиску, інші винаходи. Але все це — на рівні патентів, а не серійних виробів. Окремо в цьому ряду стоїть історія із запатентованою електролампою розжарювання для загального призначення. Вона може споживати енергії втричі менше, ніж існуючі, термін її експлуатації — в сотні разів більший і при цьому, на відміну від нинішніх енергоощадних, лампа не містить шкідливої речовини — ртуті. Як розповідає винахідник, на час виготовлення експериментальної партії таких ламп, його навіть зарахували заступником головного конструктора на заводі «ІСКРА», але завод-монополіст до випуску ламп так і не взявся, хоча гроші на це державою були виділені.
Степан Павлович обурюється: «Чому досі немає закону про сприяння винахідницькій діяльності і покарання тих, хто своєю бездіяльністю гальмує технічний прогрес, виштовхуючи Україну в аутсайдери світового економічного розвитку?!» На жаль, як свідчить життя, навіть наявність законів без політичної волі відповідних посадових осіб та державних структур ще не є гарантією, що норми закону виконуватимуться. Особливо, коли зусилля чиновників різних рангів спрямовані не на те, як його виконувати, а як обійти. А досвід у цьому за два десятиліття набутий чималий. Тому на запитання: чи потрібні Україні винахідники, — у державних структурах відповідають ствердно. Але при цьому, як зазначає академік Юрій Кузнєцов, чиновники додають: «Ті ліцензії, які можна продати». А на пропозицію допомогти винахідникам виготовити дослідні зразки і провести випробування на працездатність, завжди готова стандартна відповідь: «Грошей немає, шукайте спонсорів».
Такий підхід змушує винахідника ходити по замкнутому колу. І щоб розірвати його, потрібні не стільки каральні заходи (хоча й без цього не обійтися), а передусім усвідомлення посадовими особами на найвищому рівні того, що вихід із кризи пролягає через вхід в інноваційну економіку. Іншого шляху не існує. Коли це усвідомлення перейде в практичну площину економічної політики та стане головною стратегією на рівні держави, тоді, скоріше за все, і винахідники відчують свою потрібність суспільству, а чиновники не відмахуватимуться від них, як від настирних мух.
Складається враження, що наші винахідники, управлінськими інституціями держави, контролюються таким чином, щоб не розповсюджувались їх винаходи: інноваційні технології, які замінюють людину, або вдосконалюють технологічний процес, свідомо і фактично, коригуючи процес відчуження людини від результатів праці. Невже ми знову повертаємось до існування, закріплених релігійними моральними заборонами та управлінськими законами, засобів запобігання надвиробництва, що вивільняє широкі верстви населення, яке може викликати необхідність вживання соціальних або силових заходів?
Володимир Циганенко
Цитування та використання будь-яких матеріалів порталу Etar на інших сайтах дозволяється лише з гіперпосиланням: www.etar.com.ua